Влад Якушев
Книги
Фото
Відгуки
Oksana Chukhlib
Карателі
Влад Якушев
Писати про вояків з гумором! Читати книжку про події війни 2015-2016 років і сміятись з дотепів і курйозів, відчувати гордість за хлопців, які в непростих умовах не тільки відважно воювали, а ще й знаходили сили на добрі справи, дружні жарти, допомогу місцевим мешканцям,( незважаючи на їхнє неоднозначне до себе ставлення). І витирати сльози в сумні хвилини, коли хлопці втрачали побратимів.
Особливо ця книга НЕ сподобається кабінетним генералам. Часто-густо вони першими тікали з поля бою і лише розводили демагогію. Їхні образи мало не карикатурні і бійці не боялись говорити їм правду у вічі. “Вибач, це піхота, брат”, – каже один з головних героїв.
Якщо ви пацифіст чи вважаєте, що треба просто перестати стріляти, то краще не читайте, бо в творі нульова толерантність до ворогів.
Проте, бойові офіцери і добровольці наділені лицарськими якостями самопожертви і показують дива винахідливості, воюючи застарілою зброєю проти вишколених армії ворога. Ураган, Граніт, Вікінг, Панда – це їхні позивні.
Що незвично, кожен розділ починається влучною цитатою якогось героя – воїна, командира, священника, журналіста. Не уявляю, коли автор встигав їх записувати чи запам’ятовувати ?
А яка самоіронія щодо самого себе. Хто прототип автора, не скажу, здогадайтесь.
У світлі останніх подій загострення ситуації на Донбасі, я із спокоєм розумію: у нас є великий вмотивований людський ресурс і ще й який досвідчений!
Книга написана живою, розмовною мовою. І це додає їй барв, життя І нехай літературознавці між собою сперечаються, що краще – щоб повісті і романи писали професійні письменники літературною мовою чи, наприклад, демобілізовані вояки, а я для себе вирішила: воєнна проза від очевидця – найправдивіша, найщиріша, вона просто пе-ре-жи-та!
Завершуючи, ой, (як багато я написала ), хочеться сказати. У відповідь на військові дії в Україні зародився новий жанр – сучасна воєнна проза. І я знаю, що читатиму далі, адже таких творів від бійців зараз є чимало.
А ще чекаю на екранізацію “Карателів” Влада Якушева. Головне, щоб знайшлись кошти і режисер, який зуміє показати не тільки війну, а й ЛЮДЕЙ на війні, як задумав автор.
Олена Ілюшина
Карателі
Влад Якушев
Перше враження було: нічоссі, фоліант! Я ж його півроку читатиму! … Книга терпляче чекала 9 днів. А потім зненацька закінчилася за два з половиною.
Переважна більшість людей у тилу в принципі НЕ усвідомлює, що хлопці у одностроях зробили неможливе. Навіть небайдужі уявляли те “страшно” і “складно” дещо абстрактно. Кілька років тому у мережі поширювали допис (автора не пригадую на жаль) де дуже літній дядько мало не вголос ридав, зустрівши колону бронетехніки зі словами: “Вони ж їдуть вмирати за нас”. І їхали ж по суті на вірну загибель… Масштаб катастрофи, на межі якої були і армія, і країна, починаєш розуміти буквально всією шкірою з перших же сторінок. З наради, перед відправкою на фронт…
Я кілька днів намагалася збагнути, на що саме найбільше мені схожі “Карателі”. Парадоксально, але – на фотоальбом. Фоторепортаж у слові. Хронологічно послідовні кадри вихоплюють окремі моменти життя, створюючи цілісну картину. Поринаючи у читання-перегляд, дуже скоро вловлюєш існування сюжетних ліній у власне безсюжетномі творі. Пенсіонер Кондрашов, мудрий і розважливий Сан Санич, геніальний гранатометник Йожик, турботливий кухар Міша, замполіт-п’ятидесятник, ходяча катастрофа Гюрза-угроза, Люська, Третій, Цок-Цок…
І весь час поряд блукає думка: “Як швидко й далеко зміщувалася б лінія фронту, якби у цих відчайдухів було чим воювати?”
Висновок? Must be read.
Дякую, Владе.
П.С. Поєднання невагомої повітряної закладочки з масивним томом у суворій обкладинці – насправді дуже символічне. Наші захисники пішли у пекло задля того, щоб ми у тилу мали змогу продовжувати створювати щось корисне і красиве. Продовжувати просто жити.
